автор – Лариса Лавренюк

Ольга Бартиш — журналістка, художниця і мама трьох дітей. В сім’ї Ольги було двоє власних дітей, коли вони з чоловіком всиновили третю — дівчинку, на ім’я Ума.

Ольга розповіла про свій шлях до усиновлення, складний період адаптації та про те, як їй вдається поєднувати материнство і творчість.

Про шлях до усиновлення

15 років тому, коли у мене народився старший син Матвій, я вперше подумала про усиновлення. Я носила його на руках і думала про те, як почуваються дітки, які не мають батьків, як ростуть вони. Згодом я, як журналістка, кілька разів бувала в дитбудинках. Забути тих дітей неможливо. Було дуже шкода їх, і хотілося чимось допомогти. 

Ми говорили про усиновлення з чоловіком. Він казав, що не зміг би прийняти чужу дитину, не готовий до цього. Та час від часу ми поверталися до цієї теми, робили “крок вперед і два назад”.

Минали роки. Через дев’ять років після першого у нас народився другий син, Іван. Ми з чоловіком знову порушили тему усиновлення. Ми були старші, свідоміші й уже трохи по-іншому ставилися до цього питання.

Також у нас був цікавий досвід. На місяць ми їздили в Туреччину до наших друзів, з якими познайомилися у Facebook. У тій сім’ї є четверо своїх дітей і шестеро — усиновлених. Сім’я друзів жила у великому будинку, і в них часто гостювали люди. Ми хотіли подивитися, як вони живуть, як ладнають з дітьми. Тоді у мого чоловіка змінилося ставлення до усиновлення. Він побачив, що чужі діти такі самі, як свої. Вони так само дружать і б’ються, разом граються і сваряться. Якось ми пішли гуляти, взяли з собою на прогулянку одну дівчинку з тої родини. Після прогулянки чоловік сам запропонував: “Спробуймо. Усиновимо дівчинку”.

Про пошуки дитини й усиновлення

Ми зібрали документи та отримали статус кандидатів в усиновлювачі. Ці документи дійсні протягом року. Якщо за цей час не вдасться знайти та всиновити дитину, документи треба переробляти. 

Ми вирішили, що пошуками займатимемось рік. Якщо за цей час нікого не знайдемо, поновлювати документи не будемо. Ні — то ні, отже, не судилося.  

Ми хотіли усиновити дівчинку до п’яти років. Важливо, щоб це була одна дитина, без братів і сестер. З більшою родиною ми б не впорались. І хотіли, щоб вона була здоровою, без складних діагнозів. З цим — найважче. В дитячих будинках дуже мало здорових дітей, у всіх є ті чи інші проблеми.

Спочатку я зайняла пасивну позицію в усиновленні. Сподівалася, що в службі у справах дітей нам знайдуть і запропонують дитину. Але цього не сталося. 

Згодом взялася моніторити спеціальні сайти. Є ресурс “Сирітству — ні!” та інші платформи, на яких виставляють фото, інформацію про дітей, яких можна усиновити. Там я теж доньки не знайшла. Діти на сайтах були зі складними діагнозами або мали братів-сестер. За законом — рідних братів і сестер не можна роз’єднувати. Треба усиновляти усіх або шукати далі.

Я відкрито писала у Facebook про намір усиновити дитину. Розповідала, що шукаємо донечку. Про двох дітей, яких можна усиновити, мені написали в соцмережі. Але з цими дітками теж не склалося: одна дівчинка була хворою, а в другої біологічні батьки не були позбавлені батьківських прав, за ту дитину треба було боротися. У нас був маленький грудний син, на боротьбу бракувало ресурсів, тож це був не наш варіант. 

Минуло три місяці. Я побачила, що ніяк не можу знайти дитину, і вирішила дзвонити у всі обласні служби у справах дітей. Скрізь мені казали, що здорових немає. Зрештою, в закарпатській службі розповіли, що в них є дівчинка, але вона — з ромів. Це звучало як недолік, вирок.

У нас не було упереджень щодо ромів. Я попросила фото. Виявилося, що це симпатична дворічна дівчинка. В Закарпаття ми їхали вже з готовим рішенням — знайомитись з донькою. Так ми знайшли Уму.

На налагодження контакту між дитиною та усиновителями дають 10 зустрічей. Бувають ситуації, коли дитина не йде на контакт — втікає, ховається. Тому є 10 шансів, аби спробувати порозумітися. У нашому випадку вже після першої зустрічі соціальний працівник сказав, що “контакт відбувся”. 

Після знайомства ми готували й подавали документи до суду, потім чекали його рішення. В грудні 2017 року познайомились з донькою, а в березні 2018-го забрали її додому. 

Про адаптацію

Ми забрали Уму додому після четвертої чи п’ятої зустрічі. Це було добре для нас, але не дуже добре для дитини. Адаптація у неї була складною і довгою.

Коли ми взяли Уму, їй було два роки і сім місяців, а нашому сину Іванку — рік і сім місяців. Вона була майже на голову нижчою за Іванка, її стопа була вдвічі меншою. Ума не вміла нормально ходити, важко переставляла ноги. Не вміла пити воду з чашки, одразу кашляла. 

В перші місяці вдома Ума ні на чому не могла зосередитись. Вона не гралася, не дивилася мультики, книжки кидала на підлогу і просто стрибала по них. Весь час рухалася, кудись ішла. Була гіперактивною, з порушеною нервовою системою. Я ні на мить не залишала її біля сина, бо вона могла його вдарити, штовхнути, подряпати.

Донька багато плакала — зранку до ночі. Навіть не плакала, а пронизливо кричала. На батьківських форумах я читала, що іноді в дитбудинках дітям дають заспокійливі. Вони до них звикають, і потім дуже погано почуваються без них. Можливо, у нас теж був такий випадок.

Весь режим дня, який у нас був до усиновлення, збився. Я не могла приспати молодшого сина, бо Ума не відходила від мене ні на крок. Крім того, я сама була не в ресурсі — недосипала, вночі годувала грудьми молодшого, не мала жодної фізичної допомоги (сама варила їжу, прибирала, гуляла з дітьми). Наш старший син теж був удома, на домашньому навчанні. Чоловік зранку йшов на роботу, і я залишалася з трьома дітьми сама.

Озираючись назад, я думаю, що ми усиновлювали не в дуже підхожий час. Коли в тебе немовля, брати на себе ще одну маленьку дитину — складно. Я думала, що у мене більше сил, ніж було насправді. 

Ми пробували найняти няню. Але діти не хотіли іти до неї, ми просто сиділи всі разом. Зрештою, няня перестала приходити, бо все одно не могла допомогти. Я завжди вважала себе сильною, та в цій ситуації не могла собі зарадити. Не знала, що робити.

За три місяці я сказала чоловікові, що більше так жити не можу. Моя нервова система була виснажена. Чоловік звільнився з роботи, і одного ранку ми просто залишилися вдома усі разом. Нічого кращого придумати не змогли.

Про вихід з кризи

Мій чоловік — дизайнер. Після звільнення він почав працювати на фрилансі. Набирав проєкти й виконував їх удома, часто — вночі. 

Чоловік займався дітьми по кілька годин на день. А я знайшла собі художню майстерню: друзі дали мені для цього свою квартиру в новобудові. Вона була без ремонту, без світла, без води. Але це було найкраще місце у світі. Коли я принесла туди старе дерев’яне крісло, сіла в нього, відчула — ось де він, рай. Серед мішків з цементом я мала тишу. 

Кілька перших днів я просто приходила туди, сиділа, плакала, говорила сама з собою або мовчала. Далі малювала — активно, завзято. З’явилися великі полотна. Весь мій біль пішов у мистецтво. Картини добре продавалися, і за певний час ми почали жити краще, ніж тоді, коли чоловік ходив у офіс. Люди кажуть: “Бог дає дитину, дасть і на дитину”. У нас десь так це і сталося. 

Ми пережили “крах героя”, як у голлівудському фільмі. Дійшли до “кризової точки”, відштовхнулися від неї, і справи стали налагоджуватися.

Про психологічну допомогу

Найбільшою моєю помилкою було те, що я не звернулася по психологічну допомогу — не знайшла фахівця й не пройшла підготовчі курси перед усиновленням. 

Курси для усиновителів не були обов’язковими. Я думала, що вже маю двох дітей, тож нічого нового на них не довідаюся. 

Після усиновлення я зверталася до соціальної служби по допомогу. Питала, чи є у них штатні психологи. Але таких не було. Тоді я не мала грошей, щоб оплатити сеанси у приватного фахівця, пройти терапію. І просто мовчала про свої труднощі. 

В житті з прийомною дитиною є і радісні моменти, поступово їх стає більше. Щоразу проблеми перекриваються цими приємними хвилинами. Діти поістерили, покричали, поплакали, а далі — бігають, граються, усміхаються. Дивишся на них і думаєш: “Нічого, все добре. Впораюся”. Але тепер, уже з відстані, я бачу, що це був важкий кризовий період. І так “зношувати”, “знищувати” себе — неправильно.

У ті складні місяці адаптації я мала кілька розмов по телефону з психологом. Це була не терапія, а перша допомога в найкритичніші моменти. Коли я почувалася особливо погано, дзвонила тій жінці й спілкувалася з нею.

Я дуже переймалася тим, що не так люблю доньку, як синів. Не можу з такими ж почуттями брати її на руки, не так обіймаю, приголублюю. Було сильне почуття провини, розчарування в собі, крах ілюзій. Психологиня казала, що найголовніше моє завдання в цей час — вижити, зберегти саму себе, свою нервову систему. Того, що я мию доньку, даю їй їсти, встаю до неї по ночах — достатньо. Не треба вимагати від себе більшого. А про любов поговоримо за два роки. Ці розмови мені справді допомагали.

Згодом я проходила особисту терапію з приватним психологом. Вона тривала кілька місяців. 

Тепер раз на тиждень зустрічаюся з психологом з організації “Дитячі Містечка”. Вони підтримують людей, у яких є дітки з дитбудинків, інтернатів. Є ще багато питань, які мені треба обговорити. 

Крім того, мені здається, що діти з дитбудинків мають бути в терапії з психологом усе життя. Мабуть, цю терапію варто починати приблизно з 12 років. Скільки б я не давала уваги, любові, все одно не залатаю тої травми, що сталася у півторарічної дитини, коли її покинули біологічні батьки. Цю безодню ніхто не наповнить і “діра в серці” залишиться назавжди. Тому треба мати психолога і навчитися з цим жити.

Чому публічно розповідала про усиновлення

Під час усиновлення ми не потребували юридичного супроводу. Але тут не було нюансів. Часто трапляються складніші випадки. Буває, що треба попередньо позбавити прав біологічних батьків, це непростий юридичний процес. Іноді дату судового розгляду кілька разів переносять.

Від самого початку історія нашого усиновлення була публічною. Я розповідала про усе в соцмережах, додавала фото. Я чула історії, як люди платили до 10 тисяч доларів, аби знайти та всиновити дитину. Для нас це було неприйнятно. Якби хтось просив у нас хабар за усиновлення, я б кричала про це на весь світ. Можливо, тому, що вела блог і його читало багато людей, у нас ніхто й не вимагав грошей.

Також я чула про випадки, коли самі працівники інтернату відмовляли батьків-усиновителів від дитини, залякували їх. Розказували, що у дитини складні діагнози, розумові проблеми. Працівникам іноді вигідніше, щоб дитина залишалася в дитбудинку — вони отримують за неї гроші або зможуть віддати дитину іншим усиновителям за хабар. Та усі ці історії — з чуток, я не маю жодних підтверджень. Коли ми усиновлювали доньку, не стикалися з цим.

Усиновителі мають право взяти дитину на незалежне обстеження. Перевірити діагнози. Та, зрештою, багато хвороб виліковуються любов’ю і перебуванням вдома.

Про материнство і самореалізацію

Вже рік ми живемо у Польщі, в містечку Жешув. Поїхали сюди, не здогадуючись, що в Україні може бути війна. Просто хотіли трохи пожити за кордоном, здобути новий досвід.

Нашому старшому сину 15, він вчиться в ліцеї. Молодшим дітям — 6 і 7 років, вони ходять у садок. Ума в вересні піде до школи, в перший клас. Іванко на рік молодший, тому ще буде рік у дитсадку, в “зерувці” (так у Польщі називають підготовчий клас).

З дітьми тепер набагато легше. Ума виросла, тепер вища за Іванка. Сягнула своїх розмірів, свого розвитку, усього навчилася. Івасик і Ума добре контактують — разом граються, переживають і дуже зворушливо піклуються одне про одного. Старший син поки що не дуже контактує з Умою. Він тепер у підлітковому віці, не любить, щоб зачіпали його власний простір. Ума ще цього не розуміє. Та, можливо, з часом усе зміниться.

Ми вже знаємо, який характер в доньки. Знаємо, як скерувати її енергію на благо. Ума — дитина, яку треба весь час чимось займати. Вона не може довго сидіти над однією справою. Їй треба ходити на усі гуртки, які є. Вона — гімнастка, артистка. Їй обов’язково треба бути на сцені, отримувати увагу, оплески.

Вже тепер видно, що Умі складніше вчитися — читати, писати, запам’ятовувати. Взагалі, ця проблема часто виникає у дітей, які зазнали серйозної травми в дитинстві. Але нічого, є інші сильні сторони, які можна розвивати.

Тепер, коли діти підросли, я можу більше займатися творчістю, працювати. Для мене це важливо. Коли я реалізована, стаю кращою, добрішою мамою.

Я продовжую малювати картини. Продаю їх через соцмережі. Тепер частину грошей від продажу полотен передаю на потреби ЗСУ. Вдалося переказати 250 000 гривень. Моя ціль — передати пів мільйона. Гроші скеровую у різні фонди, і вони йдуть на речі для військових — від бронежилета до автомобіля швидкої допомоги. Це додає наснаги. Розумію, що моя творчість може мати й таку користь — купити комусь бронежилет і врятувати життя.

Також я пишу книжку. Це буде нон-фікшн про мій досвід усиновлення, досвід моєї сім’ї. А ще вона — про самореалізацію, про батьків і дітей, роль жінки в суспільстві, про те, як поєднується самореалізація і материнство. 

Пишу книжку вже третій рік, але“напливами”. Періодично зупиняюся — вирішую, що не варто оголювати все, я можу цим травмувати Уму. Далі проходжу якийсь етап, щось відпрацьовую і знову сідаю писати. Інколи я згадую себе чотири роки тому й кажу собі, що пишу книжку для тієї Олі, яка ридала і не знала, як жити далі. Думаю, схожа історія тоді допомогла б мені. Тож, можливо, вона стане в пригоді й іншій жінці. 

Тепер планую все-таки дописати книжку. Сподіваюся, що закінчу її цього року. Вже маю попередні домовленості з видавництвом. 

Поради батькам, які задумуються про усиновлення

Я думаю, що усиновлення має бути усвідомленим. Це — найголовніше. Усиновлювачі мають пройти терапію у хорошого психолога і розібратися, звідки в них це бажання, кого вони рятують насправді. Якщо люди загоять свої внутрішні рани, біди й після цього скажуть, що хочуть усиновити дитину, — це й буде усвідомленим усиновленням.

У цьому випадку люди не будуть усиновлювати дитину, щоб на старості їм хтось подав склянку води, подякував чи аби когось врятувати. Усиновлюєш, бо можеш це зробити, можеш прийняти дитину у свою сім’ю.

Обов’язково треба подбати про підмогу. Подумати, звідки братимете гроші, хто допоможе по господарству, зварить їсти, замінить вас і вийде з дітками гуляти. Це дуже важливі питання, бо часто ми переоцінюємо свої ресурси, а потім стає складно.

Не треба мати великих очікувань та ілюзій від усиновлення. Не усе складається так, як ми уявляли собі спочатку.

І ще — не варто усиновлювати дитину, аби бути героєм. Не прагніть цього навіть підсвідомо. Так, усі довкола казатимуть, що це героїчний вчинок. У нас досі це є в культурі. Та в цивілізованому, розвинутому суспільстві немає покинутих дітей. Саме це — норма. Усиновлення не має бути геройством.