Чому близькі стосунки з дорослими необхідні дітям для життя. Інтерв’ю з психологинею Юлією Фоміною

03.04.2023  |  Юлія Фоміна

Юлія Фоміна — психологиня, вона практикує на основі теорії прив’язаності. Юлія консультує батьків і дітей, допомагає покращити їхні стосунки, надає допомогу у кризових ситуаціях, працює з дитячими травмами.

Для платформи #НашіДіти Юлія Фоміна розповіла, що таке прив’язаність, як вона впливає на здоров’я і розвиток дітей та які є рівні прив’язаності і коли вони формуються.

Юліє, розкажіть про себе: як ви прийшли у психологію, чому зацікавилися теорією прив’язаності?

Моя перша освіта — економічна, тривалий час я працювала в бізнесі. Та згодом вирішила отримати психологічну освіту, розвиватися у цьому напрямку.

До теорії прив’язаності я прийшла тоді, коли стала мамою. Почала цікавитися, як виховувати свою дитину. Наша цивілізація розвивається, і разом з цим люди втрачають традиційну культуру. Те, що було раніше, — вже не актуальне, треба шукати нові шляхи, професійні знання.

Тоді я дізналася про теорію прив’язаності і про інститут Гордона Ньюфелда, в якому є багато освітніх програм різних рівнів.  Я вже досить давно навчаюся у цьому інституті і планую продовжувати своє навчання, щоб здобути поглиблений рівень знань.

Прив’язаність — це одна з базових потреб людини, як потреба задовольняти спрагу, голод, бути у безпеці. Фахівці кажуть, що люди знайшли теорію прив’язаності в останню чергу, як риби — воду. Так само, як риби у морі не розуміють, що вони оточені водою, люди не замислюються, що усе своє життя вони будують на прив’язаності, на стосунках з іншими людьми. Ми завжди хочемо бути у стосунках, контактувати з кимось, хочемо визнання від людей. 

У відносинах батьків і дітей прив’язаність — це фундамент. Що молодша за віком дитина, то більше їй потрібна прив’язаність, для маленьких дітей — це потреба, від якої залежить виживання.

Як виникла теорія прив’язаності?

Фахівці давно вивчали прив’язаність, але називали цей людський інстинкт іншими словами.  Дослідження Зігмунда Фрейда, Дональда Віннікота, Карла Роджерса мали вплив на теорію прив’язаності. 

Значний внесок в теорію прив’язаності зробила Мері Ейнсворт, вона розширила теорію своїм дослідженням різних стилів прив’язаності. Дослідження Карен Горні щодо походження неврозів у малої дитини через розлуку з батьками також дуже перекликаються з висновками в рамках теорії прив’язаності. 

Започаткував теорію прив’язаності британський психоаналітик Джон Боулбі. Він вперше назвав цей людський інстинкт «прив’язаністю», це сталося вже у ХХ столітті.

Джон Боулбі досліджував емоційний зв’язок між дітьми і батьками, але не знав, як назвати той феномен, який він вивчає. Є історія, що якось з цим питанням Джон Боулбі звернувся до своєї дружини. «Так це ж любов», — впевнено сказала вона. Втім, Боулбі вирішив, що не може прийти у професійну спільноту з терміном «любов», і обрав інше слово — «прив’язаність». 

Дуже багато фахівців вивчали теорію прив’язаності вже після Боулбі, розвивали її. Серед сучасних дослідників цієї теорії — Гордон Ньюфелд, Габор Мате, Дебора Макнамара, Карл Бріш.

Як емоційний зв’язок з батьками або іншими дорослими впливає на розвиток, на здоров’я дитини? Які є практичні дослідження, що підтверджують це?

Вся теорія прив’язаності базується на клінічних дослідженнях. Вони почалися ще у 1920-ті роки і досі проходять в різних країнах.

Дослідження ХХ століття

В XIX і на початку ХХ століття у США діти, які залишилися без батьків, жили у спеціальних притулках і отримували усе необхідне: їжу, тепло, гігієну. Проте серед немовлят до двох років був дуже високий рівень смертності. У 1915-1920 фахівці почали вивчати цю проблему і вирішили змінити у догляді одну-єдину річ: брати малюків на руки, спілкуватися з ними. Після цього смертність зменшилася майже на 80% від попередніх показників. Так спеціалісти зрозуміли, що крім їжі, води і тепла дітям необхідні для життя близькі стосунки із дорослими. Після цього психологи почали детальніше вивчати прив’язаність, проводити різноманітні клінічні дослідження, експерименти. 

В Англії у 1969 році психологи зняли документальний фільм «Джон», аби показати суспільству, наскільки важливі стосунки маленьких дітей із батьками (або іншими близькими дорослими). Тривалий час у цій країні була поширеною практика залишати дітей у дитбудинках чи інших спеціальних закладах, коли виникала потреба: скажімо, коли мати лягала у лікарню, або батьки їхали у відрядження.

У фільмі йде мова про півторарічного хлопчика Джона. Його мати поїхала у пологовий будинок народжувати другу дитину, а Джона відправили на дев’ять днів у дитбудинок. В дитбудинку зняли на камеру усе, що відбувалося з малюком: як змінювалася поведінка хлопчика, якими були наслідки розлуки з батьками. Потім фільм «Джон» показали англійському суспільству і це призвело до перевороту у британській системі охорони здоров’я та шкільній освіті. У лікарнях маленьких дітей почали приймати разом з батьками, аби не розділяти їх.

Загалом, ця практика — залишати дітей у спеціальних закладах — була дуже розповсюдженою певний час, її використовували і бідні, і заможні родини. Зокрема такий складний дитячий досвід мав і відомий письменник Редьярд Кіплінг. Він народився в успішній британській сім’ї і жив разом з батьками в Індії. Коли Редьярду виповнилося шість років, а його молодшій сестрі — три роки, батьки відвезли їх в Англію у невеликий приватний пансіон. Там діти жили близько шести років у дуже жорстких умовах, їх навіть били. В дорослому віці Редьярд Кіплінг описав ці складні роки у оповіданні «Ме-е, паршива вівця».

Перебування дітей у пансіонатах, дитбудинках було нормальною звичною справою. Батьки любили своїх дітей, але не розуміли їхніх потреб, не замислювалися, як розлука їх травмує.

Сучасні дослідження

Сучасні фахівці вивчають не лише поведінку дітей. Сьогодні можна і через хімію, нейробіологію досліджувати, що відбувається з людиною. Можна сканувати мозок різних людей, порівнювати і робити певні висновки.

Тепер з упевненістю можна сказати, що здатність людини адаптуватися до нових умов залежить від фізіологічної зрілості її лобових долей мозку. Саме вони відповідають за здатність змішувати, поєднувати різні емоції. Маленька дитина, приблизно до п’яти років, може відчувати лише одну емоцію в певну мить. Потім у дитини дозріває передня частина мозку, і вона вже потрохи може поєднувати різні емоції — відчувати і смуток, і радість одночасно.

Поки дитина фізіологічно незріла, їй важко витримати навіть декілька годин розлуки з батьками, яких вона любить. Діти переживають травму навіть тоді, коли ми віддаємо їх у дитячий садок. На базі теорії прив’язаності психологи розробили спеціальні ритуали, які полегшують адаптацію до дитячого садка. 

Ми розвиваємо лобові долі мозку дитини, коли дозволяємо їй відчувати весь спектр емоцій, коли приймаємо дитину у гніві, в сльозах, в руйнуванні чогось. Якщо дитині не дозволяти проявляти певні емоції — блокується, затримується її емоційний розвиток. Така дитина не може повноцінно розвиватися і згодом у неї виникають проблеми. 

В США проводили дослідження серед неповнолітніх, які були ув’язнені за тяжкі злочини, навіть за вбивство. Сканували мозок у підлітків 12-18 років і виявили, що фронтова зона мозку у них була такого ж розміру, як у добре розвинутої 5-річної дитини.

Ті самі дослідження робили серед ув’язнених дорослих. З’ясували, що лобова зона мозку у цих людей здебільшого була такого розміру, як у нормально розвинутого підлітка.

Ці дослідження показують, що люди з фізіологічно незрілим мозком незрілі у своїй поведінці, своїх рішеннях. Це імпульсивно-агресивні люди, які не вміють контролювати своїх емоцій, не здатні зрозуміти наслідки своєї поведінки.

До якого віку дитині потрібен тісний зв’язок з батьками (або з кимось іншим із дорослих)?

Якщо порівнювати людей із тваринами, з ссавцями, то наші діти після народження — найменш розвинені, вони потребують найдовшої опіки і уваги. У тваринному світі малюки майже одразу можуть ходити, а за кілька місяців стають цілком самостійними.

Поруч з людською дитиною тривалий час має бути дорослий. Тож щоб людська дитина вижила, вона від народження має інстинкт прив’язаності. Мала дитина підсвідомо розуміє, що не виживе без дорослого, і якщо поруч немає людини, до якої можна прив’язатися — це деформує особистість.

Є міф, що усе найважливіше формується у дитини до трьох років. Насправді це не так. Дослідники кажуть, що психічна особистість людини формується до 12 років. Прив’язаність важлива для людини протягом усього життя, але до 12 років вона критично необхідна.

Які є рівні прив’язаності? Як вони формуються?

Гордон Ньюфелд виділяє шість рівнів прив’язаності. Кожен з них формується приблизно один рік.

Перший рівень прив’язаності починає формуватися після народження малюка. Це прив’язаність у відчуттях — тому, що доступно дитині у цьому віці.

Новонародженому малюку треба увесь час бути з мамою (або іншим дорослим), торкатися до неї, чути і бачити, відчувати запах. Ця прив’язаність — ще не любов у нашому звичному розумінні, а залежність на фізичному рівні.

Був період, коли дітей одразу після народження виштовхували в самостійність: клали спати в окрему люльку, якомога менше брали на руки. Батьки вважали, що коли дитину одразу не навчити «самостійності», то вона самостійною ніколи вже не буде. Та насправді таке виштовхування лише травмує дітей, призводить до багатьох проблем у старшому віці.

Другий рівень прив’язаності пов’язаний із наслідуванням. Дитина хоче бути схожою на дорослих, яких любить: повторює поведінку батьків, інтонації, бажання.

На третьому році життя починає формуватися відчуття приналежності до своєї сім’ї (чи певної групи людей). Дитина починає ревнувати, нагадувати усім, що «це моя мама», «це мій тато».

Четвертий рівень прив’язаності — бажання бути важливим (або важливою) для людей, яких дитина любить. Дитина хоче подобатися їм, чекає похвали, підтвердження того, що вона цінна.

Приблизно на п’ятому році життя формується рівень любові. У цьому віці дитина вже може відчувати любов до батьків і усіляко її показувати: казати про свою любов, малювати сердечка, дарувати листівки.

І останній, шостий рівень прив’язаності — це відчуття, що тебе знають і приймають таким, який ти є. Це найглибший рівень прив’язаності і найвразливіший. Дитина хоче ділитися своїми таємницями, довіряти дорослим, отримувати від них розуміння і прийняття.

Глибока прив’язаність створює для дитини безпечний «тил», дає сміливість, впевненість, простір для розвитку. Такій дитині легше передати свої цінності, навчити хорошій поведінці в соціумі.

Як в дитбудинках, інтернатах діти реалізовують свою потребу в прив’язаності?

Дитячих будинків тепер практично немає ніде, крім пострадянського суспільства. В Європі, в Америці є foster family — патронатні, прийомні сім’ї, у яких може бути декілька прийомних дітей, але не так багато, як у дитбудинку.

Звісно, досвід кожної окремої дитини — особливий. Важливо, у якому віці дитина потрапила в дитбудинок, який у неї був досвід перед тим, яку травму вона пережила, який персонал працює у дитбудинку. 

Та у дитбудинках так побудована система роботи, що люди там постійно змінюються. Відповідно, дитина не може ні до кого прив’язатися. Часто у цих дітей розвивається «деперсоналізована прив’язаність», прив’язаність до речей — наприклад, до своєї ковдрочки, до іграшки.

Згодом цій людині буде дуже страшно прив’язуватися до людини. Це травма на усе життя, з якою доведеться працювати прийомним батькам, або самій людині у дорослому віці.

Проте ця проблема поступово «вирівнюється» у люблячій сім’ї, яка приймає дитину, працює з її травмами. Батькам-усиновителям треба розбиратися, як правильно поводитися з дитиною з дитбудинку, що робити, аби знижувати її тривогу, аби дитина дозволила собі прив’язатися до когось.

Варто консультуватися з психологами, навчатися на курсах або самостійно, читати відповідну літературу. 

Які книги можете порадити батькам, що цікавляться теорією прив’язаності, хочуть покращити свої стосунки з дітьми?

#НашіДіти — зрозуміло про усиновлення