“Гріє думка про те, що хоча б одну дитину нам вдалося вирвати з системи”. Артем Крикун-Труш — про свій досвід усиновлення

18.11.2022

Артем Крикун-Труш — адвокат, спеціаліст з кримінального та військового права. Його дружина Катерина працює кінологом та навчається на курсах ІТ.

В сім’ї Артема і Катерини троє дітей майже одного віку. Сім років тому у них народилася двійня, ще одного малюка — хлопчика Луку — усиновили.

Артем розповів про те, як відбувалося усиновлення в його сім’ї, як можна було б покращити сферу опіки і усиновлення в Україні та дав поради людям, які хочуть взяти дитину у свою сім’ю.

Артем, як ви прийшли до усиновлення? Коли почали думати про це?

Думки про усиновлення у нас з дружиною з’явилися дуже давно, майже 14 років тому. Ми були студентами, тільки почали зустрічатися, і мріяли про те, що у майбутньому у нас буде велика сім’я: дитина, яку самі народимо, і ще одна-дві усиновлені.

Після інституту ми деякий час працювали, а згодом, у 2015 році, у нас народилася двійня — хлопчик і дівчинка.

Коли дітям було майже два роки, дружина повернулася до думки про усиновлення. В той час вона більш-менш адаптувалася до життя з дітьми і хотіла ще чимось зайнятися — вийти на роботу, відкрити приватний дитсадок або спробувати взяти дитину під опіку.

Я дуже емоційний, сильно прив’язуюся до людей, тому не погоджувався брати дитину під опіку. Для мене цього було недостатньо: наче ти й піклуєшся про дитину, але знаєш, що вона не твоя. Коли для дитини знайдуть батьків-усиновителів, її треба віддати. Я запропонував дружині одразу усиновлювати. Вона погодилася. 

Певний час ми ще сумнівалися — усиновлювати дитину вже, чи пізніше, коли двійнята підуть до школи? Зрештою, вирішили не чекати 5 років, а усиновлювати вже, щоб діти росли разом.

Як відбувалося усиновлення?

Процес усиновлення можна поділити не декілька етапів. Перше — це збір документів. Другий етап — пошук дитини, знайомство з нею. І третій етап — суд.

Найдовшим у нас був перший етап. Ми поєднували роботу, догляд за дітьми і збір документів, тому усе затягнулося майже на пів року. Я мусив щоразу на пів дня відпрошуватися з роботи, аби у формі для медогляду отримати підпис від одного лікаря, або замовити якусь одну довідку.

Дуже хотілося б, аби люди, які відповідають за реформи у соціальній сфері, зробили цей збір документів простішим. Скажімо, у нас біля будинку є приватна клініка “Добробут”. Найлегше мені було б пройти медогляд там. Це близько, є усі лікарі. Але я мусив їздити в державні установи: на огляд до психіатра — в один кінець міста, до нарколога — в інший.

Крім того, державні органи мають доступ до більшої частини документів, які я збирав. Було б добре, якби через заявку в Дії ці довідки підтягувалися автоматично.

Коли ми зібрали усі документи, отримали висновок від органу опіки і піклування, почали шукати дитину.

Як ви обирали дитину, яку будете усиновлювати?

Ми шукали маленьку дитину (до 2-3 років), більш-менш здорову і без братів-сестер, бо не могли усиновити більше однієї дитини.

Тоді, у 2017 році, в Україні було не дуже багато дітей-сиріт. Мабуть, 95% дітей, які жили в дитбудинках, мали батьків і не були позбавлені  батьківського піклування. Їх усиновлювати ми не могли. 

Часто батьки дітей з дитбудинків — не наркомани, не алкоголіки, а просто люди, які опинилися в складному матеріальному становищі. Вони не могли утримувати своїх дітей, і місцеві органи опіки запропонували віддати їх до дитячих будинків.

Шкода, що ті гроші, які можна було б витратити на підтримку сім’ї, ідуть на утримання дитбудинків. Держава могла допомогти людям психологічно, матеріально, навчити вести якийсь бізнес. В результаті, діти залишалися б у своїй сім’ї — там, де їх люблять, де вони потрібні.

В більшості розвинутих країн немає дитбудинків. Є інститут опіки, є прийомні сім’ї, але саме дитячих будинків — нема. Думаю, що нам також треба позбуватися цих установ.

Серед інших, 5% дітей, було складно знайти дитину за нашими критеріями. Їх було дуже мало, менше 1%.

За загальними правилами пошук дитини відбувається так:

  • районний орган опіки (за місцем реєстрації батьків-усиновлювачів) показує анкети дітей із своїх дитбудинків;
  • якщо у вашому районі немає дітей для усиновлення, анкети пропонує міський орган опіки;
  • далі дитину шукають в інших областях.

Ми не дуже розраховували на те, що наш київський орган опіки буде пропонувати якісь анкети. Тому одразу шукали дитину самостійно. Дивилися інформацію про дітей на сайтах різних благодійних фондів, сайті Міністерства соціальної політики. Згодом поїхали в Мінсоцполітики, щоб там подивитися анкети дітей.

В міністерстві нам розповіли про хлопчика із Запоріжжя. Його фото ще не було на сайті, бо статус для усиновлення у дитини з’явився недавно. Ми подивилися його анкету, зателефонували в будинок дитини в Запоріжжя і домовилися, що приїдемо знайомитися.

Біологічна мама хлопчика була позбавлена батьківських прав. Малюк народився в Запорізькій області, його випадково знайшли патрульні поліцейські, коли об’їжджали свій район. В одному дворі вони побачили дитину у візочку і поруч — п’яну матір, у “відключці”. Малюка відвезли у дитячу дитячу лікарню, а потім у дитбудинок. Мати декілька разів приходила до хлопчика, далі цілий рік її не було. Хто батько дитини — невідомо, він не був вписаний у свідоцтво про народження. За позовом органу опіки матір позбавили батьківських прав, а малюк залишився в дитбудинку.

Як пройшло знайомство з малюком? Ви одразу зрозуміли, що це ваша дитина?

Коли ми їхали знайомитися з хлопчиком, йому було два роки. Перед виїздом нам скинули відео з дитбудинку. Адміністраторка хотіла показати, як виглядає малюк, у якому стані його розвиток, аби ми даремно не витрачали час і не турбували дитину, якщо не готові усиновлювати. На відео ми побачили, що хлопчик ще не ходить. Стояв він лише з підтримкою, хитався. При цьому видавав дивні звуки, “гудів”.

Звісно, це відео нас налякало. Та ми з дружиною багато читали про усиновлення, про дітей з дитбудинків, тому розуміли, що такий стан дитини не обов’язково вказує на психічні розлади. Можливо, це наслідок тривалої депривації — недостатнього спілкування з мамою,  нестача любові. Є безліч історій, коли дитину забирали з дитбудинку в подібному стані, а вдома, в сім’ї, вона дуже швидко приходила до норми. Ми вирішили все-таки поїхати, познайомитися з дитиною, а тоді вирішувати.

Ми поїхали в Запоріжжя разом із двійнятами. Майже на тиждень зняли квартиру.  На першій зустрічі в дитбудинку і вихователі, і ми самі, побачили, що хлопчик дуже схожий на наших біологічних дітей. Досі чужі люди плутають, питають, хто з дітей у нашій сім’ї — двійнята.

Хлопчик був у групі дітей з проблемами розвитку, з інвалідністю. Мабуть, його направили в ту групу лише тому, що розвитком цієї дитини треба було займатися, докладати зусилля. Перевести в групу для слабких дітей — легше.

Ми щодня ходили в дитбудинок, аби краще познайомитися з хлопчиком, зрозуміти, чи готові його усиновити. Психологиня з дитбудинку вважала, що у дитини є ризик розладу аутичного спектру. В документах вона не наважувалася писати такий діагноз, але не була певна, як хлопчик розвиватиметься далі. 

Ми писали, телефонували усім своїм знайомим. Знайшли контакти головного дитячого психіатра у Запорізькій області, домовилися з ним про зустріч і повезли хлопчика на консультацію.

Лікар оглянув малюка, зробив декілька тестів. Сказав, що є певні нюанси, які свідчать про розлад аутичного спектру (РАС), але точно діагностувати його він не може. Ці нюанси з часом можуть пройти, а можуть і залишитися. Та, загалом, той розлад, який міг бути у хлопчика, — це трохи “слабший” діагноз, ніж аутизм. Як вдало сказала дружина, “у майбутньому він просто може бути трохи дивним дорослим”.

Ми досить довго думали, не знали, яке рішення прийняти у цій ситуації. Дружина пропонувала спробувати познайомитися з іншими дітьми. Була дівчинка в Одеській області, яка їй сподобалася. Та я відчував, що мені складно ходити на такі зустрічі,  знайомитися з дітьми, які живуть в дитбудинках, а потім залишати їх там. Це важко витримати морально.

У Запоріжжі, поряд з дитбудинком, є невелика церква. Ми з дружиною віримо в Бога, але в церкву не ходимо. Та якось мені захотілося зайти туди, побути в тиші, подумати.

Коли стояв там, прийшла думка: “От було б добре отримати якийсь “знак” від Бога, зрозуміти, чи усиновлювати нам цю дитину”. Далі сам здивувався своїм думкам — який ще “знак” тут може бути. Хіба що цей храм був би храмом святого Луки: ми з дружиною хотіли назвати хлопчика Лукою, якщо наважимося його усиновити. Коли я вийшов з церкви, подивився на табличку. Виявилося, що це й справді храм святого Луки. Я розумію, що це — співпадіння. Та, мабуть, десь підсвідомо я шукав його, аби допомогти собі прийняти рішення.

Зрештою, ми вирішили усиновлювати Луку. Пішли в місцевий орган опіки і піклування, подали заяву. Далі отримали висновок комісії і подали документи до суду.

Скільки часу тривав розгляд справи?

Засідання суду нам призначили досить швидко, через декілька тижнів. У нас було тільки одне засідання. 

Рішення суду вступає в законну силу через 10 днів. Ми просили, щоб у нашому випадку рішення суду вступило в законну силу негайно, одразу після засідання. Своє прохання обґрунтовували тим, що кожен день без батьків негативно впливає на дитячу психіку. Але суддя не погодилася, не побачила у нашому випадку виняткових обставин — термінового лікування для дитини абощо. Вона сказала, що часто бувають випадки, коли люди змінюють своє рішення протягом цих 10 днів, поки рішення суду вступає в силу. Тому цей термін — певний “запобіжник”, щоб не поспішати, прийняти правильне рішення.

Після суду ми повернулися в Київ. А за 10 днів я поїхав у Запоріжжя сам і забрав Луку додому. Загалом, від знайомства до того часу пройшло півтора-два місяці.

Як ваші батьки і друзі сприйняли намір усиновити дитину?

І моїм батькам, і батькам дружини ця ідея не подобалася. Вони казали, що усиновлення — це велике додаткове навантаження. Крім того, боялися, якою буде дитина, адже є типове упередження про “хороші і погані гени”.  Та люди, які справді цікавляться цим питанням, вивчають біологію поведінки людини, розуміють, що гени — це лише ⅓ з того, що впливає на поведінку людини. Є ще зовнішні обставини, в яких людина виростає, травмуючі події в житті. Ці речі не менше впливають на людей.

Друзі сприймали новину по-різному. Хтось підтримував наше рішення, хтось сумнівався.

Але, загалом, на нас дружиною не дуже впливали думки інших людей щодо цього. Ми підтримували одне одного і йшли за тим, чого хотіли самі.

Як проходила адаптація дитини в сім’ї? Що було найскладнішим?

Адаптація Луки була дуже складною. Коли ми забрали хлопчика додому, він ще не умів ходити, їв лише рідку їжу, боявся залишатися наодинці, боявся незнайомих публічних місць — озирався довкола і починав кричати від страху.  Ми мусили багато займатися з ним, усього навчати.

В основному, на 99%, цим займалася дружина, поки я був на роботі. Перший рік-півтора, коли Лука адаптовувався у сім’ї, був, мабуть, найскладнішим періодом у її житті.

Крім того, я думаю, що усиновлювати легше тим людям, у яких немає своїх біологічних дітей. Організм, біологія людини, — це така річ, яку дуже важко обманути. Коли береш на руки свою біологічну дитину, на гормональному рівні відчуваєш, що вона — твоя. Коли ж береш на руки усиновлену дитину, не відчуваєш до неї нічого. 

Більше того, десь на низькому, “тваринному” рівні, організм може сприймати усиновлену дитину як конкурента для виживання своїм біологічним дітям: нам може бути неприємним запах усиновленої дитини, неприємно брати її на руки. Усе це проходить лише з часом.

І до усиновленння, і під час адаптації, ми зверталися до психологині у міський центр дитини в Києві. Вона давала нам якісь загальні поради. Також ми дуже багато читали, самі шукали потрібну інформацію. Якогось постійного психолога чи психотерапевта, який би супроводжував процес усиновлення, у нас не було.

Якщо говорити про те, як можна покращити сферу усиновлення, то було б дуже добре, якби держава на рік-два прикріплювала до сім’ї усиновлювачів психолога. Цей спеціаліст міг би супроводжувати сім’ю, дивитися, як відбувається адаптація дитини, допомагати.

Формально цим займається орган опіки і піклування за місцем проживання сім’ї. Раз на пів року чи раз на рік вони мають перевіряти умови проживання прийомної дитини. Та насправді ніхто цього не робить. Співробітники просто дивляться, чи батьки-усиновлювачі нормальні, адекватні люди, чи мають роботу. Далі відмічають в документах, що усе добре, не відвідуючи сім’ю.

Втім, людина може мати роботу, працювати на престижній посаді, і при цьому неадекватно поводитися вдома — бити дитину, принижувати абощо. Та, на жаль, у державних органах за цим не стежать. Просто перекладають папірці.

Як прийняли Луку ваші біологічні діти?

Наші двійнята майже такі самі за віком, як Лука. Він молодший лише на пару місяців.

Коли ми забрали Луку додому, діти не дуже реагували на нього, бо усі вони були ще маленькі. Інколи намагалися якось контактувати, разом гратися. Тепер, коли діти старші (двійнятам вже виповнилося по 7 років, Луці 7 буде в кінці року), вони дуже сильно конкурують за нашу увагу. Іноді з цим складно.

У вересні двійнята вже пішли до школи, в перший клас. Лука поки що вдома. Бачимо, що за рівнем психологічного розвитку він на рік відстає від них.

Тож поки двійнята в школі, Лука залишається з нами. Намагаємося дати синові ту увагу, яку він недоотримав у ранньому дитинстві.

Лука — дуже розумна, глибока дитина, з хорошою фантазією. Та іноді з ним буває складно — він важко і довго щось робить, не визнає авторитету дорослих.

Не можу сказати, що наші діти — дуже великі друзі. Їм подобається разом гратися, та коли вони втомлюються, починаються сварки. Перед повномасштабним нападом Росії ми планували придбати будинок, щоб у кожної дитини була своя окрема кімната. Дітям іноді хочеться побути на самоті, в тиші, спокійно зайнятися своєю справою. В будинку у дітей була б така можливість і, мабуть, виникало б менше конфліктів, суперечок. Та через війну довелося зупинити цей проект.

Як війна вплинула на ваше життя? Як її сприйняли діти?

Перші 10 днів повномасштабної війни ми залишалися в Києві. Ми живемо на Солом’янці, тож навколо було доволі гучно: недалеко від нас в житловий будинок влучила ракета, були перестрілки — наші військові ловили російських диверсантів. 

Коли ракета розбила будинок на Солом’янці, ми з дітьми якраз були у ванній. Там сиділи під час повітряних тривог. Після вибуху діти казали: “Тепер зрозуміло, чому ми тут сидимо”. Вони сприймали війну як гру, тому поводилися стійко — без паніки, без істерик.

Потім ми виїхали з Києва. Тепер живемо в наших друзів у Івано-Франківській області, діти ходять тут до школи.

У Києві діти півтора року ходилиу  приватний дитсадок. Також у нас були помічники — молодий хлопець і жінка, — які допомагали нам доглядати за дітьми, дуже добре ладнали з ними. Тут, в селі, ми не змогли знайти няньку для дітей. Нам потрібна спокійна людина, з педагогічним досвідом, готова давати дитині увагу, зацікавлювати навчанням, грою. Знайти спільну мову з Лукою буває складно, тож нянька без досвіду, яка може просто включити мультики, — не наш варіант.

Звісно, без сторонньої допомоги нам з дружиною складніше працювати і вчитися (дружина тепер навчається на курсах ІТ). Немає можливості кудись вийти удвох, зайнятися своїми справами, погуляти, видихнути.

Які радості і труднощі принесло усиновлення у ваше життя?

Усиновлення — дуже цінний досвід. Він і травмував нас, і зробив сильнішими. 

Гріє думка про те, що хоча б одну дитину нам вдалося вирвати з системи. Хто знає, як могло б скластися життя Луки, якби ми його не усиновили. Перед нами були три сім’ї, які знайомилися з хлопчиком, але не усиновлювали його. Можливо, хлопчика б ніхто не усиновив, і він провів би усе дитинство в дитбудинку у групі для дітей з інвалідністю, а далі — в інтернаті. Та могла доля скластися й по-іншому: його б усиновила сім’я без дітей і давала б йому 110% своєї уваги, набагато більше, ніж можемо дати ми.

Щодо негативних моментів — іноді нам важко, іноді страшно, яким буде Лука у дорослому віці. Коли Лука перевтомлений, він може поводитися жорстоко — чіплятися до двійнят, до тварин. Щодо цього я спілкувався з психотерапевткою. Вона каже, що така поведінка не обов’язково свідчить про психічний розлад. Можливо, це спосіб виразити свій біль, брак уваги.

Звісно, ми по-максимуму намагаємося давати увагу Луці, давати усе найкраще, що маємо. Та бувають моменти відчаю, і з’являються думки: “Навіщо я це зробив, навіщо взяв на себе цю відповідальність?”. 

Що б ви порадили людям, які хочуть усиновити дитину?

Думаю, що спочатку варто звернутися до психолога чи психотерапевта, поговорити з ним і дуже глибоко розібратися — навіщо вам усиновлення, що ви від нього очікуєте. Можливо, усиновленою дитиною ви хочете закрити якусь “дірку” у собі. У цьому випадку краще самим пройти терапію, закрити свої проблеми, а вже потім думати про усиновлення.

  • Наступна порада — якомога більше читати про це, ходити на підготовчі курси, спілкуватися з дитячим психологом, який спеціалізується на усиновленні, аби розуміти усі моменти. Звісно, підготуватися на 100% — неможливо, але ці знання допоможуть.

     

  • Тепер я думаю, що, мабуть, моя дружина була права, коли пропонувала спочатку взяти дитину під опіку. Ця форма — менш жорстка. Ви берете на себе зобов’язання доглядати за дитиною, поки їй не знайдуть батьків. Якщо усе добре складеться — дитину можна усиновити. Та коли щось піде не так, не треба приймати складні рішення, розусиновлювати. Опіка — це своєрідний “тест-драйв” усиновлення.

  • І ще одна порада: варто дуже уважно розібратися з партнером, чи дійсно ви обидвоє хочете усиновлювати конкретну дитину. Якщо у майбутньому виявиться, що один із партнерів не хотів цього, а просто пішов на поступки іншому, — це призведе до купи проблем. Тож краще розібратися з усім на початку.

#НашіДіти — зрозуміло про усиновлення