Які труднощі виникають у батьків-усиновителів?

Є міф про те, що усиновлену дитину треба просто любити, і все буде добре. Та часто діти з дитбудинків не приймають любові нових батьків і поводяться так, що хочеться їх віддати назад.

Одразу після усиновлення дитина може бути жорсткою, «колючою», як їжачок. А може навпаки — демонструвати лагідність, слухняність, з першої хвилини називати прийомних батьків «мамою» і «татом». Та згодом, коли «медовий місяць» мине, коли дитина трохи розслабиться, її поведінка зміниться. Дитина почне показувати те, що насправді у неї всередині.

Також діти з дитбудинків можуть показувати «амбівалентну прив’язаність»: прив’язуватися до усіх, кого бачать. Дитина може називати «мамою» продавчиню у супермаркеті, лікарку, учительку. Може спокійно піти із дитячого майданчика за руку з кимось незнайомим. І водночас — відштовхувати своєю поведінкою батьків (чи опікунів).

Втім, будь-яка поведінка не означає, що дитина — погана, що вона хоче налякати чи відштовхнути. Насправді кожній дитині потрібен емоційний зв’язок з кимось дорослим. Усі дітки, які ростуть у дитбудинках, мріють, що одного дня по них прийде мама чи тато, що їх заберуть додому і усе буде добре. Батькам треба це розуміти.

Часто люди думають, що якщо взяти маленьку дитину з дитбудинку, то з нею буде менше проблем, бо вона менш травмована. Але це не завжди так, усе залежить від конкретного випадку, від обставин життя дитини і її біологічної матері, від фізіологічних особливостей. Та якщо правильно поводитися з дитиною, правильно будувати відносини у сім’ї, працювати з травмами, можна вирішити багато проблем у будь-якому віці. І зрештою, — змінити життя дитини.

Як налагодити емоційний зв’язок із усиновленою дитиною (чи дитиною, яку взяли під опіку)?

Уся наша культура базується на прив’язаності, тому багато речей ми вміємо робити, не замислюючись про них.

Прив’язаність є у наших щоденних ритуалах. Ми кажемо «до побачення», «до зустрічі» і демонструємо цим, що хочемо знову побачитись.

Коли хочемо заговорити з незнайомою дитиною, присідаємо, щоб зазирнути їй у очі, посміхаємося, розпитуємо, що дитина робить, чим вона грається. Дитина теж посміхається, починає довіряти нам.

Також у нашій культурі є обряд сватання. Коли ми хочемо, щоб хтось комусь сподобався, розказуємо щось гарне про цих людей.

Буває, що усиновлена дитина прив’язана до своїх біологічних батьків, але вони померли, або не займалися дитиною і їх позбавили батьківських прав. Часто прийомні батьки, опікуни хочуть одразу закреслити попередній досвід дитини: стерти його, забути усе, що було раніше. Але цього не слід робити. Особливо, коли дитина вже не маленька і розуміє, що з нею відбувається. Варто поважати прив’язаність дитини, проявляти шану до її біологічних батьків і через це поступово встановлювати зв’язок з дитиною, будувати довірливі стосунки.

Крім того, я б радила прийомним батькам читати літературу про теорію прив’язаності, про травмованих дітей, про досвід інших батьків, що усиновили дитину, консультуватися з фахівцями.

Як знайти фахівця, який би супроводжував сім’ю в період адаптації?

Щодо фахівців — було б дуже добре, якби держава запровадила безкоштовний супровід психолога для батьків-усиновителів. Ці консультації могли б відбуватися щотижнево, або хоча б двічі на місяць на базі певних центрів. Сім’ї проходили б період адаптації разом із спеціалістом, розуміли, що відбувається з дитиною, що треба робити, дивилися б на динаміку змін.

Та поки що родини мусять самі справлятися з усіма труднощами або самостійно шукати психолога. Я дуже раджу шукати фахівця, який спеціалізується на теорії прив’язаності. Такий спеціаліст розуміє, що коли мала дитина поводиться неадекватно — кричить, істерить, кидається на підлогу, — це не забаганки, не розбещеність, а психологічна незрілість або травмованість, і такою поведінкою дитина хоче щось нам сказати.

Та буває й інша практика у певних психологів: вони вважають, що за погану поведінку дитину треба наказувати, провчати наслідками: якщо зробиш щось погане, будуть такі наслідки, якщо добре — будуть інші. Ці психологи сприймають дитину як «малого маніпулятора» і намагаються натренувати хорошу поведінку.

Звісно, в певних випадках людину можна тренувати. Але це буде ще одна серйозна травма. І коригувати поведінку дитини доведеться дуже часто, щоразу, у кожній ситуації, вигадувати новий алгоритм. Дієвіше — покращувати стосунки з дитиною, розуміти, що вона відчуває, які має потреби, будувати довіру, аби дитина сама хотіла добре поводитися.

Фахівець має враховувати психологічну зрілість дитини. Ми не можемо очікувати від малої дитини дорослої поведінки і не можемо навчити її цьому.

Також треба розуміти, що здебільшого діти із дитячих будинків і діти, які втратили рідних, — травмовані, тому їх поведінка може сильно відрізнятися від поведінки дітей, які не пережили такого досвіду.

Про «сльози марності» і емоційний розвиток дитини

Щоб повноцінно розвиватися, дитина повинна мати можливість відчувати весь спектр емоцій. Треба, щоб близькі люди приймали дитину не лише в радості, а й у гніві, в сльозах, у руйнуванні.

Через сльози дитина може прийняти нові обставини, пережити ситуацію, яку не може змінити. Ці сльози називають «сльозами марності». Хімічний склад «сліз марності» — особливий, він містить велику кількість гормонів стресу. Тобто сльози допомагають мозку звільнитися, адаптуватися.

Також сльози дають нам м’якість, дають відчуття, що ми можемо побути беззахисними. Діти можуть плакати поруч з надійним дорослим, який зрозуміє, погладить по спинці, скаже слова співчуття. Це може бути будь-хто: любляча мама, лагідні батьки-опікуни, учителька у школі.

Перше, що дитина втрачає в дитячому будинку — це «сльози марності».  Щоб поплакати, потрібне сприятливе оточення. Складно плакати в  жорстких умовах, де за сльози не лише можуть посварити вихователі, а й висміяти, побити інші діти.  На жаль, насилля зустрічається в дитбудинках.

Коли людина втрачає можливість плакати, вона втрачає м’якість і здатність адаптуватися. Інстинкт самозбереження робить таку людину жорсткою, «закам’янілою». Тому у дитбудинках діти проявляють силу і безжальність, нападають на тих, хто м’якший. М’якість вони сприймають як слабкість.

«Сльози марності» потрібні і дорослим людям. У кожній культурі є традиційні ритуали горювання: на похороні, або коли люди втрачають важливі стосунки, важливі речі у житті. Після того, як людина погорює, відчує своє безсилля, вона може витерти сльози і жити далі.

Та коли людина не може погорювати, повноцінно прожити втрату, їй доводиться переступати через свої емоції. Це травмує людину і згодом дає наслідки для здоров’я, для психіки.

Як встановлювати правила, обмеження і не руйнувати прив’язаності з дитиною?

Прив’язаність і близькі стосунки з дитиною — це не вседозволеність. Навпаки: для того, щоб почуватися у безпеці, дитині треба відчувати певні кордони і певну ієрархію у стосунках з дорослим. У цій ієрархії дорослий завжди має бути зверху, а дитина — знизу.

Але бути дорослим — не означає бути зверхнім та віддавати накази. Бути дорослим — це брати на себе відповідальність за дітей, за їхній побут, розпорядок дня, за задоволення їхніх потреб тощо.

Ми, дорослі, маємо вибудовувати ієрархію у стосунках з дитиною. Показувати їй межі дозволеного.

• Якщо дитина відчуває гнів, ми маємо правильно приймати її емоції. Не просто дитивитися, як дитина трощить будинок, а допомогти проживанню емоцій та екологічному виплеску агресії.
• Діти не мають бути відповідальними за стосунки з дорослими, за їхні почуття. Коли дорослий каже дитині: «Ти погано поводишся, через тебе у мене болить голова», — це маніпуляція. Дитина почувається відповідальною за почуття дорослого, і ламається уся ієрархія у стосунках.

• Коли дитина нова у нашій родині, їй треба розказати, пояснити усі правила — що і як ми робимо, як організований побут сім’ї. Та не варто очікувати, що дитина одразу усе запам’ятає і робитиме так, як ми сказали. Щоб звикнути, розібратися, потрібен час.
• Якщо дитина робить щось не так, не варто робити з цього трагедію. Краще підійти з розумінням: спокійно ще раз пояснити, нагадати правила, пригадати, що малі діти не мають такого розуміння, як  дорослі.
• Важливо якісь речі робити разом з дитиною — розвішувати білизну, готувати тощо. Це дуже цінно і для маленької дитини, і для підлітка.
• Треба розуміти, що дитина, яка довго жила у дитячому будинку, не має тих соціальних звичок, які мають діти, які ростуть у родині. Дитина може не знати чогось елементарного, очевидного. Тож треба навчати її усьому з нуля.
• Варто враховувати вік дитини та її фізіологічні особливості. Іноді батьки думають, що в два роки дитина може взяти на себе обов’язок складати іграшки. Та насправді дитина не може ще відчувати цього обов’язку, думати про нього. Вона просто грається, «працює дитиною». Якщо ми хочемо навчити дитину складати іграшки, маємо разом це робити багато разів. І не сердитися на дитину за те, що вона не виправдовує наших очікувань.
• Також треба розуміти, що коли дитина боїться чогось, половина ресурсу у неї йде на те, аби стримувати свій переляк. На решту дій ресурсу залишається мало.

Як підготуватися до усиновлення?

Коли люди хочуть усиновити дитину, мають обдумати багато питань.

Найважливіше — чому вони хочуть взяти дитину з дитбудинку? Мотиви можуть бути дуже різними: аби заткнути у собі якусь «дірку», аби перейти на новий рівень стосунків у сім’ї, аби чоловік (чи дружина) став більш відповідальним (чи відповідальною), аби втримати чоловіка (чи дружину) поруч із собою, аби отримувати соціальні виплати тощо.

Є багато різних причин для усиновлення, але люди не завжди їх усвідомлюють. Тому краще обговорити, перевірити свій мотив разом із психологом.

Варто розуміти, що усиновлення — непроста справа. Певний час прийомним батькам доведеться добряче попрацювати. Тож треба оцінити, чи мають вони відповідні ресурси — в першу чергу час, сили, емоції.

Бувають ситуації, коли після усиновлення прийомні батьки дізнаються про якийсь діагнози дитини, про які в дитбудинку не знали. Прийомні батьки мають обдумати, врахувати і такий сценарій.

Адаптація дитини в сім’ї може тривати до 1-2 років. Треба розібратися, чи батьки можуть підлаштувати свій графік на роботі під нові умови, чи матимуть достатньо часу для дитини, чи є хтось, хто може тимчасово замінити батьків, якщо треба.

 Не варто одразу після усиновлення віддавати дитину у школу або дитсадок. Поки дитина не адаптується до нової сім’ї, до нових умов життя, її мозок все одно не сприйматиме інформації у школі. Тому краще дати дитині час, аби опанувати себе, звикнути до сім’ї. Віддавати до навчального закладу дитину можна тоді, коли вона вже спокійна, готова до соціалізації.

Та попри усі труднощі, усиновлення — це те, що змінює життя дитини, адже життя в родині і у дитбудинку — зовсім різне. Це різні шляхи у майбутнє. Є багато відомих людей, яких усиновили в дитинстві, вони пройшли шлях адаптації і стали успішними щасливими людьми. Серед них — підприємець і винахідник Стів Джобс, американський футболіст Майкл Ор (за мотивами його історії зняли фільм “The Blind Side”), паралімпійська плавчиня зі США, багаторазова чемпіонка світу Джессіка Лонг. Правозахисника, політика та колишнього президента Південно-Африканської Республіки Нельсона Манделу в 9 років усиновив вождь племені, а дипломатку, журналістку і колишню першу леді США Елеонору Рузвельт після смерті батьків усновила і виховала бабуся.

Тож людям, які приймають у свою родину дитину з дитбудинку — складно, бо життя з травмованою дитиною непросте. Але ті можливості, які дає дитині прийомна родина, — справді безцінні.