автор – Лариса Лавренюк

Як усиновити дитину в Україні? Скільки часу триває цей процес? Чи треба платити гроші за це? З якими проблемами стикаються батьки-усиновителі? Ці та багато інших питань хвилюють людей, які замислюються про усиновлення.

Олена Петрова стала мамою менше ніж рік тому. Вона розповіла про свій досвід усиновлення. А ще — про найскладніші та найприємніші моменти в новій ролі.

Олено, як ви наважились усиновити дитину. Як з’явилася думка про це?

Понад десять років тому лікарі поставили мені діагноз, при якому не можна вагітнити. Впродовж 10 років ми з чоловіком кілька разів починали говорити про усиновлення. Серйозно підійшли до цього питання у 2015 році, але 2016-го мені довелось лягти в лікарню. Процес усиновлення ми зупинили.

На початку 2021 року ми зібрали всі документи, почали готуватись до процедури знову.

Ініціаторкою усиновлення була я. Мій чоловік за фахом і за характером — менеджер та стратег. Тому він довго думав,  мабуть, прораховував ризики. Зрештою прийняв рішення. Він займався усіма справами, пов’язаними з усиновленням, готувався стати батьком. Знаю, що він дуже відповідальна людина. І просто так не погодився б, якби це не відповідало і його позиції.

Чи були думки, які стримували вас від усиновлення?

Звісно, були. Ми боялися, що в дитини можуть бути генетичні особливості, хвороби, розлади. Я багато думала про це, читала.

Ще у 2011 чи у 2012 році, коли ми вперше задумалися про усиновлення, пішли в найближчий дім малюка в Харкові. Поспілкувались з директором цього закладу. Він тоді сказав, що і при народженні ніхто не знає, якою дитина буде, що успадкує, який матиме характер. Це залежить від багатьох факторів. Тож усиновлення — такий самий “кіт у мішку”, як і народження дитини. Усиновлення — це навіть трохи “читерство”, адже ми можемо обирати стать дитини, знаємо, як вона виглядає, які має діагнози.

Зрештою я вирішила, що взагалі не треба думати про історію усиновленої дитини, про її біологічних батьків. Просто є дитина, наша дитина, і далі усе залежить від нас.

Друга тривога — це вік. І мені, і чоловікові — за 40, стан здоров’я у нас теж не ідеальний. Ми розуміли, що з дитиною треба проводити багато часу. Можуть бути безсонні ночі, можемо хворіти ми або вона. Чи впораємось, чи зможемо забезпечити дитині і собі достатньо уваги і моральних сил?

І третій привід для думок — те, що ми завжди жили так, як нам хотілося. Ми багато працюємо і подорожуємо. Звісно, дитина змінює це. Ми мали задуматися, чи готові змінити свій спосіб життя.

Що, навпаки, підтримувало ваше бажання усиновити дитину?

З віком я зрозуміла, що це, мабуть, людська біологічна потреба — виростити дитину, реалізувати специфічний природний потенціал вихователя і батька.

І ще одна причина — соціальна відповідальність. Ми беремо дитину і намагаємося допомогти їй стати гідним членом суспільства. Це важливо не тільки для неї, для нас, а й для країни і світу, для майбутнього. Хочеться, щоб якомога більше дітей в країні росло з позитивним ставленням до життя, з критичним мисленням, з умінням самостійно і відповідально вирішувати проблеми, будувати майбутнє.

Крім того, що у дітей в інтернаті немає батьківської любові та підтримки, інтернатська система — це повне забезпечення дітей до 18 років. Коли дітям виповнюється 18, вони потрапляють в реальне життя і раптом усвідомлюють, що не здатні самі себе забезпечувати, не знайомі з елементарними побутовими справами. Часто ці люди вважають, що хтось повинен їх забезпечувати, стають розчарованими і злими, коли не отримують того, що очікують, відчувають себе безпорадними. Вони шукають найпростіші шляхи, аби отримати те, що потрібно. Це веде до криміналу, наркотиків.

Як відбувався процес усиновлення?

Спочатку ми пішли в нашу районну службу у справах дітей. Там нам дали великий перелік довідок, які треба зібрати.

Кожну довідку видають в окремій службі, тож потрібен час, щоб їх зібрати. Та скрізь це відбувалося достатньо швидко. Коли ми казали службовцям, що довідка потрібна для усиновлення, усі намагалися допомогти нам, зробити документ якнайшвидше. Найдовше готують довідку про несудимість. Її треба чекати 30 днів. Решту документів ми зібрали за два тижні.

Усі ці документи дають нам право стати кандидатами в усиновлювачі. Нас реєструють, і далі ми чекаємо, коли будуть найближчі курси.

Ми почали збирати документи в лютому 2021 року. Курси для усиновлювачів були у квітні.

Після їх завершення ми чекали на інформацію про дітей. Планували усиновити маленьку дитину. Взагалі, дітей до трьох років мало, їх швидко усиновлюють. Та у 2020 році не було усиновлень через пандемію. Тож у 2021 році маленькі діти були.

Кандидатам в усиновлювачі спершу дають інформацію про дітей у тому районі, де вони зареєстровані. Та з дітьми з нашого району в нас не склалося. У першого малюка, про якого нам сказали, ми дуже злякалися медичного діагнозу. Начиталися про це в інтернеті й відмовились. Уже згодом дізналися, що насправді це — не страшно. Такий діагноз ставлять мало не усім новонародженим дітям. У другої дитини біологічна мама мала психічні розлади, які можуть успадковуватися. Ми вирішили, що не готові усиновити цього малюка, взяти на себе такі зобов’язання.

Потім пішли в обласну службу. Там дають інформацію про те, які діти є в області та в усій Україні. Нам розповіли про двох дітей з Харківщини. Ми поїхали, познайомилися з одним хлопчиком. Тепер це наш син.

Познайомилися з сином ми у липні. Після знайомства з дитиною дають 10 робочих днів, щоб усиновлювачі прийняли рішення. Ми щодня їздили до сина, спілкувалися з ним, возили на аналізи — на ВІЛ, гепатит тощо.

Взагалі, за 10 днів неможливо зрозуміти, яка це дитина. Я читала історії, коли хтось уперше побачив дитину й одразу зрозумів, що вона його. У нас не було такого. Ми думали, сумнівалися і просто вирішили — усиновлюємо. Коли ми познайомилися з сином, йому був один рік і три місяці.

Далі ми подали документи до суду і чекали його рішення. Цей період — найдовший, триває від двох до чотирьох місяців. Процедура залежить від завантаженості суддів, та після суду залишають ще один місяць, щоб можна було оскаржити рішення.

Ми подали заяву в суд у кінці липня, а 12 жовтня мали забрати дитину додому. Саме в цей час ми з чоловіком захворіли на коронавірус. Довелось забрати сина трохи пізніше, коли одужали. Загалом весь процес усиновлення у нас тривав дев’ять місяців — з лютого по жовтень.

Як проходять курси для усиновителів?

Ці курси тривають 7–10 днів. Теми, які там обговорюють, дуже корисні. Але те, як курси організовані, як подають інформацію, нам не сподобалось.

На курсах є юридичний і психологічний блок питань. Юристи розказують про нюанси усиновлення, відповідають на питання. Щодо психології — розповідають про розвиток дітей різного віку. Пояснюють, як виховують малюків у дитбудинках, як поводитися з ними при знайомстві, що робити, коли забираєте дитину додому. Рекомендують різні фільми, книги.

Побутує думка, що існують “тарифи” на усиновлення. Чи доводилося вам платити гроші, коли ви усиновлювали дитину?

Ми не стикалися з цим. Ніхто не вимагав, не очікував від нас грошей. Ми все робили за законом, тож з корупцією і поборами не стикалися.

Чи була у вас потреба у професійних консультаціях — юриста, психолога тощо?

Повний юридичний супровід нам не був потрібен. Та інколи виникали ситуації, коли ми шукали роз’яснення.

Спочатку, коли тільки дізнаєтеся про процес усиновлення, вся актуальна інформація є в службі у справах дітей.

Інколи усиновителі хочуть мати певні гарантії, що біологічні батьки й родичі не знайдуть дитину. За законом інформацію про усиновлювачів не мають повідомляти біологічним батькам, є таємниця усиновлення, але насправді ніхто гарантувати не може. У таких випадках іноді потрібна допомога юриста.

Також юридична підтримка необхідна на час суду — від підготовки заяви до кінця усього процесу. Ми спитали в службі зі справ дітей, чи можуть нам порадили фахівця. Нам дали контакти однієї юристки. Ці послуги коштували недорого. Вона не брала з нас гроші за консультації, лише за документи, які підготувала. Ця юристка працює в державних установах. Можливо, якби ми звернулися до приватного, це б коштувало дорожче.

На етапі знайомства і після усиновлення вкрай важлива допомога незалежного лікаря. Він може пояснити діагнози дитини, підказати, до яких спеціалістів звернутися, проконсультувати щодо щеплень, згодом — порадити щось, коли дитина хворіє.

Часто нам допомагало те, що люди позитивно ставляться до усиновлення. Коли ми приходили в будь-яку установу і казали про мету, люди хотіли допомогти. Вони навіть змінювалися в обличчі.

Чого нам справді бракувало — це підтримки психолога.

Ті психологічні поради, які були на курсах, вам не стали в пригоді?

Інформації з курсів недостатньо. Ті поради не вирішували проблем, з якими ми стикнулися в перші дні батьківства.

Дитячий психолог і психолог для батьків дуже потрібен. Найбільше — коли ухвалюєте рішення про усиновлення і коли забираєте дитину додому.

Коли ви з дитиною від її народження — поступово входите в усі процеси. Спостерігаєте, щось дізнаєтесь про неї, чогось її вчите. Можете зрозуміти, що відбувається. Ситуація з усиновленням інша. Ви не знаєте, як поводитися з дитиною, чому вона плаче, які процеси відбуваються в її психіці, що робити.

У перші місяці після усиновлення ми не встигли знайти психолога. Потім почалась війна, переїзд, було не до цього. Навесні я відчула, що і ми, і син вже адаптувалися. Син подорослішав, розуміє нас. Відчуваю, що тепер стало легше. Він став нам рідною дитиною.

Розкажіть про найскладніші моменти, пов’язані з усиновленням.

Найскладніше — це адаптація. Ти отримуєш відразу півторарічну дитину. Вона пісяє, какає, плаче, нічого не розуміє, і ви з цим 24/7. Треба навчитися жити з цим, перейти від раціональності до якихось інших аргументів і способів мислення.

Понад тиждень ми були на адреналіні, на адреналіні працював організм і психіка. Ми годували дитину, мили, гралися, якось розвивали її, намагалися зрозуміти, чому вона плаче. Виявилося, що це дуже складно. На 10-й день у мене почались проблеми зі здоров’ям.

Спочатку ми не залучали наших батьків до догляду за дитиною. Хотіли, щоб син певний час побув лише з нами — з мамою і татом, зрозумів, хто ми. В дитячому будинку працює багато людей. Вони постійно змінюються, діти не відчувають, що є постійний, їх власний дорослий. А мати такого дорослого — дуже важливо. Ми хотіли дати зрозуміти сину, що ми — постійні люди, його сім’я. Що тепер увесь час будемо з ним поруч.

Коли стало дуже важко, стали запрошувати батьків. Вони проводили час з малюком у нас вдома, іноді брали його до себе на пів дня.

Була ще одна проблема — яктації. Я читала, що вона є у всіх дітей, яких забрали з дитбудинку. Особливо у тих, хто був там з народження. Коли дитина втомлюється, хоче спати, починає сильно розхитуватися, може битися головою. Таким чином вона доводить себе до шаленства і потім вимикається, засинає. У непідготовленої людини ця поведінка викликає шок.

Перші два місяці ми заколисували сина на руках. Міцно його тримали, щоб він не розмахував сильно руками, не бив себе по голові. Ходили до невролога, виконували його рекомендації. Згодом ситуація покращилася. Та навіть тепер, коли син починає засинати, він відштовхує мої руки, відштовхує мене. Обіймає ковдру і так спить.

Мені здається, що, коли жінка вагітна, вона ще до народження багато думає про свою дитину. Готується до нового етапу життя.

У нас також було кілька місяців, щоб познайомитися з сином, думати про нього. Та все одно ми не були готові. Думаю, нам не вистачало інформації про почуття людей, які пройшли через шлях усиновлення. Не про юридичні нюанси, а саме про почуття і побут. Ніхто не розказує про це, не пише. 

У перші дні, місяці, коли звикаєш до життя з дитиною, почуття і навіть власна поведінка буває дуже різною. Іноді з’являються думки, що ти — погана людина, не мала права всиновлювати дитину, це була помилка. Потім все налагоджується, і це минає.

Можливо, є люди, у яких не виникає схожих думок. Та і в мене, і в чоловіка вони були.

А які є приємні моменти в усиновленні?

Приємних моментів багато. Вони трапляються якщо не щодня, то щотижня. Дуже приємно спостерігати, як син змінюється, вчиться щось робити.

Ми були вражені, коли він почав по-своєму розповідати історії. Поки що син говорить лише окремі слова. Але жестами може розповісти багато. Скажімо, про те, як у нас з балкона випала кішка. Вона плакала. Чоловік пішов і приніс її додому. Потім ми відвезли кішку в лікарню, і там їй полікували лапку.

Коли він вперше послідовно розказав цю історію, це було несподівано і приємно.

Також було дуже радісно, коли син почав мене обіймати, цілувати. Це відбулося аж у березні. Через війну ми поїхали з Харкова і місяць жили в Закарпатті. Там у нас була одна кімната, ми спали усі разом, на одному ліжку. Спати з сином складно. Він всю ніч крутиться, пересувається по ліжку, спить дуже неспокійно. Та згодом, коли ми переїхали в Польщу, я помітила, що він став більш контактним. Почав обійматися, цілуватися.

Тепер син ходить у дитсадок. Це теж приємний етап. Я можу спланувати свій день, зробити якісь справи. А коли забираю його додому, ми щоразу радіємо зустрічі. Я вже не розриваюся між різними завданнями, ми йдемо разом гуляти, спільно проводимо час.

Що вас підтримує, коли важко?

Думаю, що війна прискорила процес адаптації. Коли вона почалася, ми зрозуміли: те, що у нас було, — не проблема.

Підтримує розуміння того, що я відповідаю за людину і що я не сама, у мене є сім’я, родина, яка завжди допоможе. Це справді важливо.

Коли мені важко, боляче, я злюсь, намагаюсь стримувати себе думкою про те, що син копіюватиме мою поведінку, коли опиниться у схожій ситуації. Не можу сказати, що це допомагає мені розв’язувати проблеми, але допомагає нашим стосункам із сином.

Що б ви порадили людям, які замислюються про усиновлення?

Передусім не треба піддаватися емоціям. Зараз в Україні війна. Є діти, які залишились без батьків. Деякі з них — з інвалідністю. Хочеться усім допомогти, усіх прихистити. Та ухвалювати емоційні рішення — неправильний шлях. Усиновлення має бути обдуманим, зваженим. Я рада, що у нас це зайняло майже рік. За цей час я змогла обдумати й ухвалити рішення щодо різних нюансів.

Друга порада — те, що ніхто з родини, з близьких людей не має права казати: “Про що ти думала, коли це вирішувала”. В житті бувають різні ситуації. Ініціатору усиновлення може бути важко, він чи вона може злитися, жалітися. Але цей докір пережити ще важче. Він сприймається як зрада. Варто обговорити, пояснити це усім людям, які поряд, які залучені до виховання дитини.

І третя порада — знайти психолога та підготуватися до того, що після усиновлення життя зміниться. Життя з дітьми не завжди таке, як на красивих фото в інстаграмі. Звісно, красиві кадри та історії теж є, але труднощів дуже багато.